Увага! Конкурс!
Проілюструйте один або декілька творів наших юних письменників і поетів, які вам найбільше припали до душі. Найкращі малюнки будуть розміщені ось тут,
на сайті Пізнайка!
Свої шедеври надсилайте на поштову адресу:
"Юні таланти", а/с 250, м. Київ-55, 03055.
Або на електронну: posnayko-pochta@niko.kiev.ua із зазначенням у темі "Юні таланти".

Владислав Кристюк, 13 років м. Київ

Казка про малого сміливого Карася Іллюшу

Ⅰ

Одного разу із ікри народився Карась, якого звали Іллюша. Коли йому виповнилося 5 років, він пішов у дитсадок, де дізнався багато нового. Але для батьків він все одно був зовсім маленьким, тому вони не дозволяли йому далеко запливати, розповідали про можливі загрози - щук, рибальські гачки, сітки та інші пастки. Але одного разу в озеро впустили велику щуку, і вона почала ганяти риб по всій водоймі. Якось вона натрапила на малого Іллюшу. Усі почали кричати йому: «Тікай!». Але Іллюша ніколи не бачив щуку, тому і не втік. Щука запитала його: «Чого не тікаєш?».«Я тебе не бачив раніше, а ще я знаю, що ти боїшся хробаків, яких ми їмо», - сказав він, бо знав, що щуки дурні. «От і не боюся», - сказала щука і вхопила хробака. Тут її зачепило гачком і як вітром знесло. Усі почали радіти, що більше ніколи її не побачать, бо розміром їх не узять.

Ⅱ

Минув місяць, ніхто не забув, як Карась Іллюша вигнав щуку із озера. Після цього мама з татом дозволили йому плавати, де він схоче. Але одного разу із глибини почали надходити страшні звуки і Карасю Іллюші заборонили самому пливти туди.

Якось Карасик гуляв собі, аж раптом до нього підійшов старий рак, якого ніхто не любив і який не мав друзів. Він сказав Іллюші: «Якщо ти сміливий і прогнав щуку, то подивись, що там за звуки!».

«Я не боюсь», - сказав Іллюша і поплив на глибину. Там він побачив темну печеру, закидану камінням. Але він не злякався і заплив у неї. Він побачив там великого здорового сома, на якого обвалилося багато каміння. Сом каже: «Допоможи мені!» «А ти мене не з’їси?» - запитав Іллюша. «Ні», - відповів сом. Тоді Іллюша почав відштовхувати камінці і десь через годину сом виплив на волю, а на знак вдячності подарував Іллюші свого червоного картузика. Карасик подякував і поплив до батьків розповідати про свою пригоду.

Ⅲ

Після тої пригоди в Іллюші з’явився не тільки червоний картузик, а що найголовніше – справжній друг сом на ім’я Мотя. І ось одного спекотного дня, коли вони гралися в хованки, Мотя запропонував грати в шахи, але Іллюша не вмів. Мотя навчив його грати, розповів, як ходить кожна фігура, ще й показував це на собі. Після цього вони почали грати в шахи щодня, аж поки Іллюша не придумав, що можна організувати шаховий турнір і зібрати багато риб. Наступного дня почались змагання. Приз – золота монета. Суддею був Мотя, бо хто, як не він, краще вмів грати в шахи. І ось через два дні вийшли на фініш. Іллюша і лящ грали довго, аж доки не виграв Іллюша. І забрав собі золоту монету і поклав її у себе в кімнаті на полиці, щоб бачили усі і пишалися.

Happy end

Христина Плоскіна (15 років), м. Мінськ

Олександр Дубовик, с. Вересневе, Рівненська обл.
ПОРАНЕНА КОСУЛЯ

Гарний тоді був вечір. Василько стояв і дивився в далечінь. Його великі сірі очі роздивлялися якийсь куточок - це був ліс. Василькові дуже хотілося дізнатися, що може таїтися за тими старезними деревами. Але вже темніло, і він не міг піти туди проти ночі.
Якось у нього з'явилося кілька вільних годин. Він прибіг до мене. Я якраз сидів у садку під яблунею і думав про Дона (собаку Василька):
- Який він став великий і розумний!
Несподівано Василько перервав мої роздуми:
- Пішли до лісу,- сказав він. - Подивимося, що там може бути?
Я погодився. Ми взяли ліхтарик, запасні батарейки, трохи їжі, бальзам від комарів і свисток. Разом з нами пішов Дон, вірний друг Василька. Він був великим, клаповухим, з чорним носом, зеленими очима, із вигнутим дугою хвостом, а із пащі весь час звисав язик. Дон гарно стеріг двір, за це його хазяйка відпускала на волю, і він завжди мусив супроводжувати Василька.
Ми обережно ступали по сухому листю і глиці. Раптом Дон насторожився, ніби відчув небезпеку, і почав гавкати. Він побіг по стежці й зник. Ми рвонули за ним. Та ось пес зупинився. Ми, захекавшись, підбігли до Дона і побачили у кущах велику, гарну косулю. Вона була поранена. Напевно, якийсь мисливець, полюючи на дикого кабана, випадково підстрелив її. Ми розгубилися і спершу не знали, що робити. Раптом Василько дістав ліхтарик, увімкнув його. Ми хотіли роздивитися краще рани. Та були дуже вражені побаченим: поранена косуля годувала дитя. Василько сказав:
- Не знаю, як тобі, а мені шкода таку гарну тварину. Ще й з дитям!
- Я візьму її до себе у хлів,- сказав я.
- Гаразд,- відповів Василько,- я збігаю по допомогу, а ти залишайся з Доном і стережи косулю.
Не знаю, скільки часу минуло, мені здалося, що пройшло багато років і я подорослішав, доки чекав Василя. Я затамував подих, щоб не лякати тварину, і намагався її роздивитися. У неї були витончені риси, наче переді мною була чудова пані. Її глибокі карі очі заглядали у мої, ніби питаючи: «Ти нічого поганого не заподієш моєму малюкові?» Та я у відповідь лише лагідно прихвалював малого. Згодом ми так порозумілися, що вона дозволила погладити і себе, і дитинча.
Я почув, що під’їхала машина. Це був Василько і його тато. Косуля злякалася та намагалася втекти. З останніх сил вона піднялася і без тями впала на землю. Можливо, це було на краще. Бо вона тихо лежала, ми змогли її перетягнути до автомобіля. Дитинча поклали поряд, воно жадібно стало смоктати молоко.
Ми під'їхали до моєї хати. Нас уже зустрічав мій батько, він встиг приготувати місце для пораненої косулі. Колись батько працював ветеринаром, тому ретельно оглянув тварину і сказав:
- Вона житиме. Їй потрібно лише дати спокій, гарну їжу і час.
Отже, ми навшпиньки ходили годувати косулю.
Дитинча росло і згодом перетворилося на гарну косулю. Мама косуля одужала і ми відпустили її на волю. Вона часто навідувалася до нас, а ми її годували. Вона щоразу дивилася мені у вічі, ніби хотіла сказати: «Дякую, що тоді не покинули нас!»
Вона стала дуже дорогою для нашої сім’ї. А молода косуля стала членом нашої родини, бо виросла у нас вже не захотіла нікуди йти. Ми, звичайно, її відпускали на волю, але щоразу вона поверталася. Одного разу вона зробила нам приємний сюрприз - привела дитинча. Тепер ми маємо багато косуль і влаштовуємо екскурсії до себе у двір знайомим.
Ось така історія сталася з нами в той день у лісі. Та якось, коли ми знову хотіли оглянути старе місце, де знайшли косулю, трохи збилися з дороги і знайшли старовинний покинутий замок, але це вже інша пригода.

Максим Андроник
СОЛОВЕЙКО ТА ДУБ

Посеред поля біля старої зруйнованої хати стояв величезний дуб.
Одного сонячного дня на цей дуб сіла білобока-сорока і спитала дуба, чи бачив він широкі лани, густі ліси, водоспади з ріками та величезні гори. Дуб відповів: «Ні…» Але сорока не слухала його далі і полетіла геть.
Минуло декілька днів, а Дуб все думав і думав про слова сороки.
Раптом він побачив соловейка, який сів на його зовнішню гілку. Соловейко попросив: «Пусти мене до свого внутрішнього гілля, і я зроблю все, що ти забажаєш. Тільки скоріше, бо за мною женеться орел!»
І Дуб впустив. Соловейко умостився і став чекати доти, доки не пролетить орел. Орел пролетів. Настала тиша, але цю тишу припинив Дуб і сказав:
– Тепер виконуй моє бажання.
– Слухаю.
– Зроби так, щоб я побачив увесь світ!
Соловейко подумав трохи і відповів:
– Дай мені декілька жолудів, і я зроблю все, що ти мені сказав.
– Тримай! Бери скільки треба!
Соловейко ще трохи посидів, зручніше взяв жолуді й полетів за обрій, а через тиждень повернувся.
– Я зробив усе, про що ти мене просив. Я буду відвідувати тебе цілий рік, а коли мине цій рік, я спитаю в тебе одну річ, а коли спитаю, тоді і взнаєш.
Минув рік, і соловейко, як завжди, прилетів уранці і сказав:
– Настав цей день, про який я тобі казав! Зазирни в жолуді, які ти мені віддав рік тому. Чи бачиш ти широкі лани, густі ліси, водоспади з річками та величезні гори?
– Так. Це так зачаровує. Дякую, соловейку. Без тебе я б не побачив цієї краси!

Яна Сафоненко, Кривий Ріг

ЖАБЕНЯТКО

В очереті жабенятко
Голосно так кваче.
Це воно, мабуть, маленьке
За мамою плаче.
Я його піднять зібралась,
Показать хотіла,
А матуся так злякалась,
Що аж затремтіла.
– Мамочко моя рідненька,
Ти не бійся зовсім!
Глянь, яке воно маленьке,
А ти вже доросла!

ЖУЧОК

Я в траві знайшла жука
Чорного з рогами.
Покладу до рюкзака,
Віднесу я мамі.
Ні! В кишені душно, темно.
А якщо помре?
Відпущу його, напевно,
Хай жучок живе!

ФАРБИ

Мені купили фарби нові,
Люблю я малювати
Вони яскраво-кольорові
Почну їх розглядати.

Ось фарба жовта, аж горить,
Я намалюю сонце
І зорі, й місяць, що згори
Світять у віконце.

Червону фарбу я беру –
Це колір ягід, квітів
І стиглих яблук у саду,
Їх дуже люблять діти.

Для моря, річки й ночі
Візьму я синю фарбу,
Намалювати хочу
Красиві очі Барбі.

Зеленим можна малювати
Траву та огірочки.
Почну я зараз фарбувати
На дереві листочки.

Ой! Скільки фарб отут багато,
Що всі й не порахуєш!
Та чорну я не буду брати –
Що нею намалюєш?

Хіба що смужечки у бджілки
Та в соняха насіння,
У квітки маку середину
Чи в деревині гілля.

Земельку чорним намалюю –
На ній усе росте.
І непотрібних не буває!
Я зрозуміла це.

 

КАШТАН

На каштані квіточки –
Справжнісіньке диво.
Вони, ніби свічечки,
Великі, красиві
Влітку глянеш – знов дива
Квіточок уже нема,
А  висять вже не свічки –
Малесенькі їжачки.
Їжачки ростуть, ростуть
Потім лопнуть и впадуть.
Каштани гладенькі,
Схожі на цукерки.

 

ОСІНЬ

Я побачила сльозинки
На листочках клена.
То згадала деревинка,
Як була зелена.

Плакав явір і дуби
Теж, мабуть, згадали,
Як зеленії чуби
Вони влітку мали.

П’ЯТІРКА

Я одержую у школі
Хороші оцінки,
Але якось, випадково,
Принесла п’ятірку.
Здивувалася матуся
Й слова не сказала.
Засмутилася бабуся
І ліки дістала.
Те, що п’ять – низька оцінка –
Це я добре знаю.
І  мені самій так гірко,
Але ж все буває.
Щоби рідних заспокоїть,
Треба поспішити
 І негайно їх обох
Якось розсмішити.
Я кажу: «Згадайте тільки,
Як мені бажали
Вчитись на одні п’ятірки,
Як навчалась мама».

Яна Мельник, м. Тульчин, Вінницька обл.
ПОДОРОЖ

Одного ранку я прокинулася і, як завжди, була рада новому дню. Ми з татом пішли на річку ловити раків. Це, звичайно, робота клопітка, тож нам піддався лише один рак. Я мріяла більш детально вивчити раків, і думала, що завдяки йому поповню свої знання. Мені здалося, чи то було насправді, рак до мене заговорив:
– Будь ласка, відпусти мене!
– Ні,– настояла я на своєму,– ми дуже довго тебе ловили.
– Якщо не хочеш мене відпускати, то я можу провести тебе в мій світ, де живуть мої друзі раки.
– Але що мені робити з татом? – запитала я.
– Не переймайся, я все владнаю. Отже, почнемо нашу подорож до… мого світу. Але спочатку я коротко розповім тобі про раків. Ми живемо у прісних водоймах і нас називають санітарами. Тіло річкового рака сягає 15 сантиметрів у довжину. Ми маємо могутні клешні. Раціон рака – різноманітний, основною нашою їжею є водорості, пагінці водних росли, тухле м'ясо. Запах цих ласощів ми розпізнаємо безпомилково. Досить нам тільки відчути небезпеку, як ми починаємо швидко задкувати, відштовхуючись клішнями. Потім різко підгинаємо під себе членисте черевце. Кілька енергійних рухів черевцем – і ми вже пливемо задом наперед. Зимою ми пересуваємось у нірки, розташовані на більшій глибині. Тут і перебуваємо холоди. У цей час у нас з’являються рачки. Ось так коротко про життя раків. Я хочу познайомити тебе з моєю сім’єю.
– Добридень! – ласкаво привіталась самка.
– Це наша гостя. Я її привів у наш світ, щоб вона не залишала мене собі. Я не мав вибору, тому що залишити тебе саму було б негарно.
– Добре! Я все розумію. Може, тебе чимось пригостити? Є водорості, тухле м'ясо запропонував рак.
– Ні, ні! – скривилась я. – Краще я вдома пообідаю.
– Звичайно. Я, мабуть, все, що міг, те й розповів і показав тобі наш світ. Нам не просто жити, адже через постійне виловлювання, нас стає все менше й менше,– сказала самка.
Рак провів мене і я… прокинулася. Мені здалося, це було насправді, але ні, сьогодні ми з татом збирались ловити раків. Треба докласти багато зусиль, щоб переконати, татка відмовитися від цієї ідеї. Тільки я про це подумала, до кімнати зайшов тато і сумним голосом сказав:
– Донечко, вибач, але я не зможу піти з тобою на ставок, у мене багато справ.
– Добре, татусю, я все розумію.
Ось так закінчилась моя пригода до… світу раків.

   Це Анастасія Лукач, учениця 4-А класу ЗОШ № 5 м. Ужгород, переможниця 3-го етапу 7-го Всеукраїнського конкурсу знавців української мови ім. Петра Яцика.
   Про себе розповідає ось що. «Я – звичайна школярка. Полюбляю веселі дитячі забави, різні витівки. А ще – мріяти про далекі подорожі, уявляти себе на місці героїв улюблених книг, складати вірші і писати усілякі історії. Найкраще місце для цього – мої рідні гори і ліси. Вірші розказують про мене все, бо пишу я про все, що бачу, що відчуваю».

МОЇЙ МАМІ

Я просила осінь:
Поки я маленька,
Не приходь у гості
До моєї неньки.

Хай побуде мати
В лагідному літі,
Де ясніють зорі
Й ніжно пахнуть квіти.

Та холодна осінь
Стиха хихотіла,
Візерунки зморшок
Малювала вміло.

Я просила осінь,
Я благала: «Досить!»
Не мети матусі
Сивину на коси.

А вона сміялась
І своє робила.
Ще й журбою плечі
Щедро їй укрила.

Я руками буду
Виправляти зморшки
І волосся сиве
Фарбувати в жовте.

Та не маю сили
Знять журбу важкеньку.
Я ж іще дитина,
Я іще маленька…

ЗИМОВА КАЗКА

Замела хурделиця
Стежечку в саду.
Вже під стару яблуню
Мріяти не сяду.

Та скликає в гості
Всіх до себе гірка.
І скриплять санчата
На морозі дзвінко!

ПРО СЕБЕ

Я веселу вдачу маю
Нот не знаю, а співаю
Як умію, так малюю
Дуже рідко я сумую.

Навкруги все відмічаю,
Що лиш можу – розбираю,
А коли розплата близько,
Вмить щезаю, наче мишка.

Я нічим не особлива,
То мовчу, то говірлива.
До роботи рвусь не часто
Та, як всі, чекаю щастя.

ПРО ЖУРНАЛ «ПІЗНАЙКО»

Від Незнайки в мудрі Знайки
Я крокую швидко:
Бо у мене є «Пізнайко» –
Друг, порадник, вчитель.

Телевізор і комп’ютер
Не замінять друга
Він не просто розважає –
Він навчає думать.

Ігри, ребуси, загадки
Різні оповідки
Перетворюють в Пізнайки
Всіх маленьких діток.

Неодмінно я читаю
Числа всі разів по п’ять
І Пізнайкові завдання
Намагаюсь розв’язать.

Пізнаваючи – навчаюсь,
І навчаючись – росту.
Та з Пізнайком в край Науки
Легко, впевнено іду.

І не каже вже матуся:
«Ти, Незнайку гамірний»,
А ласкаво промовляє:
«Мій Пізнайчик дорогий!»

ЗАГАДКИ

***
Вона співає краще всіх –
В своїм болоті,
Смачних метеликів, комах
Хапає в рота.
Та тільки чаплі гострий дзьоб
Вона узріє,
То в очерет одразу скок –
І заніміє.
(Жаба)

***
Гардероб багатий має
По дві шубки в рік міняє,
А по моркву і капусту
На городи забігає.
(Зайчик)

***
Весною цвітом нас чарує,
А восени від ягід вгинається,
Від всіх хвороб нас завжди полікує
І символом Вкраїни називається.
(Калина)

***
Зубки в неї гострі,
Мордочка хитренька,
Дуже пишний хвостик,
А сама руденька.
(Лисичка)

 

Учні 3-а класу школи № 166 м. Київ, учитель Гончарук І. В.

Дарина Кравець
РУШНИК

На моєму рушнику
Квіти, як у квітнику:
Рожі, сон, лілея біла,
А на мак ще бджілка сіла.
Бджілка-бджілонька мала
Мед для мами принесла.

Дарина Кравець
ОСІНЬ

Не щебече соловейко,
Не кує зозуля,
Весна швидко пролетіла
І літо минуло.
Гай зелений вже жовтіє,
Листя опадає,
Мина тепло, мина добро,
Холод наступає.

                                                  
Теодор Ніколау
***

Всією сім’єю читали ми казку –
Та разом усі, то по черзі.
Нестайко писав про країну чудову,
Де зайчикам вільно живеться.

Не просто зайцям, а маленьким, тепленьким
Зайчатам від сонця і сміху.
Де хлопчик Веснянка сміливо боровся
Із Мороком чорним і грізним.

А потім читали про «Одиницю»…
Та розповідь – дуже цікава.
Пан Всеволод, дякуємо! А тепер –
Будь ласка, пишіть нам романи!

Владислав Молінський
У ЗООПАРКУ
(байка)

Якось підійшла Жирафа до басейну, де знаходився Бегемот. Побачивши Жирафу, він почав глузувати, що у неї така довга шия. Через деякий час до басейну підійшли інші звірі і почали глузувати з бегемота, що в нього немає шиї, бо він товстий.
Висновок: не смійся з іншого, щоб тобі не було того.

Максим Шевченко
ВСІ РІВНІ, АБО НЕ БУДЬ АЗАРТНИМ ГРАВЦЕМ

Стояли дві лампи в магазині. Одна лампа склала угоду з другою, що її куплять першою, а другу – другою. Винагородою було те, що ту лампу, яку не куплять першою, має відійти в темний куточок, де нічого не видно.
Приходили покупці. Але ніхто навіть не дивився на лампи. Коли це нарешті підійшов до них покупець. Він довго обирав і нарешті обрав. Покупець не обрав першу лампу, бо по її вигляду було видно, що вона підступна і азартна. Він обрав другу.
Але перед тим, як її віднесли до каси, вона сказала першій:
– Не йди в той куток тому, що ми всі рівні.
Не будь азартним гравцем, тому що можеш програти у свою гру.

 

Поліна Шило 
Самотнє яблуко
(казка)

Прийшла на землю золота красуня Осінь і подарувала щедрий урожай. Особливо багато уродило яблук.
Почали люди яблука збирати. Доти збирали, поки не стемніло – тому й не побачили великого червонобокого Яблучка, яке висіло на самісінькій верхівці найстарішої яблуні.
Прокинулося вранці Яблучко і ледь не впало з гілки від подиву: на дереві не було жодного яблука. Засумувало червонобоке за своїми братиками та сестричками – соковитими солодунчиками, бо не було йому з ким погомоніти та погойдатися на гнучких вітах матері… Та й вона заснула аж до весни…
Вирішило тоді соковите й собі спробувати заснути. Та скільки не старалося, нічого в нього не виходило.
Непомітно настала Зима. Почала вкривати землю білою пухнастою ковдрою.
– Для чого ти це робиш? – спитало в неї Яблучко.
– Щоб усьому живому тепло під м’якеньким сніжком спалося,– відповіла Чарівниця.
– Подаруй, будь ласка, і мені таку ковдру. Може, вона допоможе мені заснути?
Махнула білим рукавом Снігова красуня – враз заснуло Яблучко глибоким сном.
Прокинулося – аж навколо Весна буйним цвітом землю вкриває.
Стареньку яблуню не впізнати: стоїть вона заквітчана, наче дівчина, діточок-квіточок на гнучких вітах гойдає.
Зраділо Червонобоке, що тепер не самотнє, і почало весело розгойдуватися на дереві. Та так розгойдалося, що не втрималося і впало на землю.
Йшла повз яблуню Дівчинка, побачила яблучко. Яблучко з’їла, насіннячко в землю посадила, а нам цю казку розказала.

Ніна Полякова 
Весняна казка
(казка)

    Нарешті почалася весна. Прилетіли птахи з вирію, вулицями лунає тепер їхній жвавий спів. Звичайно, весна-чарівниця принесла із собою у подарунок для природи тепло, і все почало прокидатися від довгого зимового сну. Яскраво сяє сонечко на небі, зігріваючи своїми промінчиками матінку-землю.
    В один із таких весняних днів захотілося визирнути зі своєї схованки проліску. Він дуже добре відпочив взимку, тому впевнено вирішив показати себе світові. Сніжок вже майже розтанув, отже, боятися квіточці нема чого. Тому гайда поближче до сонечка та до друзів-пролісків. «Цікаво, як у цьому році складеться моя доля, адже тепер я ще красивіший і після відпочинку можу дуже добре працювати!»,– подумав наш герой. «А поки що я погріюся трошки на сонечку, адже я так за ним сумував!» Але хтось швидко пробіг біля квітоньки кілька разів, а потім зупинився, і пролісок побачив перед собою лисичку, яка здивовано дивилася на нього. «Хто ти або що ти таке і чому ніколи раніше я не бачила тебе у нас у лісі?» «Мене звуть пролісок, а не бачила ти мене, бо взимку я відпочивав під товстим шаром снігу». «У лісі росте дуже багато різних рослин, проте я бачу тебе вперше у житті. Можливо ти взагалі отруйна квітка, яка принесе лісовим мешканцям загибель!»,– злякано відповіла руда красуня. «Ні, ні, не лякайся, я – вісник весни. Ми з моїми друзями мати-й-мачухою, сон-травою, первоцвітом, горицвітом першими прокидаємося, тому всі знають: якщо ми з’явилися, отже, весна прийшла!» «Друзі-звірі ідіть-но сюди, здається, я знайшла винуватця  усіх наших проблем»,– вигукнула лисичка. Із лісу до неї потягнулися тварини: вовк-сіроманець, їжачок, білочка, зайчик-стрибунець і багато інших, невідомих нашому героєві звірів. «Що трапилось, сестрице? – спитав вовк. – Невже ти знайшла отруйника?» «Я ніколи нікому нічого поганого не робив,– заплакав пролісок. – Я навіть не розумію, що діється». «Багато тварин зникло з нашого лісу, деяких знайшли отруєними, можливо, хтось із них щось не те з’їв, тому ми дуже вороже ставимося до нових рослин, що з’являються в нашому лісі. Я, наприклад, ніколи не бачила ані тебе, ані тобі подібних»,– вигукнула зайчиха. «Чого ви накинулися на бідну квітоньку? Я спостерігала цілу галявину синьооких пролісків, проте це було десь 5 років тому»,– промовила білочка. «На жаль, це правда, раніше нас було багато, ми існували гарною великою сім’єю. Але люди потоптали та позривали більшість із нас. Зараз ми занесені до Червоної книги України! Можливо, мешканці лісу отруїлися сміттям, яке люди залишають на галявині після відпочинку»,– сказав пролісок. «Але що ж нам робити, інші звірі теж можуть померти від отруєння та й тебе, проліску, шкода. Ти пробач, що ми тебе підозрювали»,– сказала лисичка. «Ми повинні зробити так, щоб люди зрозуміли, що від їхніх витівок погано не тільки нам, рослинам і тваринам, а ще і їм самим»,– промовив вовк. «Я пропоную зробити акцію: «Збережемо чистими ліси та захистимо вимираючі види!!! Я вважаю, що ми розповімо як дорослим, так і малим про користь природи, особливо перших квіточок, які несуть у наші краї тепло і зелень!»,– сказала білочка. «Я думаю, що у нас обов’язково все вийде, адже люди в захваті від перших квітів і весняної природи!» – радісно промовив пролісок.

Ліза Кліменкова, м. Харків

Наступає осінь

Квітка вереснева,
Та листок кленовий,
Падає на землю яблуко червоне…
Наступила осінь,
Шурхотять листочки.
Зав’ядають у садах червонії квіточки.
Вже немає літа,
Проминуло швидко.
Наступає Осінь,
Наступає швидко.

 

Осінній килимок

Осінь, сидячи на ґанку,
Вишиває килим зранку.
Килим довгий, не простий,
Золотий та багряний.

Сонце вийшло з-за хмаринки,
Осінь вишила перлинки.
Вишила іще листочки,
Щоб вінки плели діточки.

Груші, яблука та сливи
Вишиває на тканині.
Ось, останнії стьожочки,
І – готовий килимочок.

Надія Фещина, м. Київ
Казка про чаклунку

Жила собі одна чаклунка. Їй було понад 1 000 000 років. Вона мешкала в стародавній печері. Та час од часу виходила з неї до міста, на базар за покупками.
Та ще жили собі друзі – дівчинка та хлопчик. Їх звали Поліна та Ілля. Вони раді були бігати по базару, де працювали їх батьки, та перестрівати чаклунку, тому що при зустрічі та їм посміхалася і дарувала щось чудернацьке. Чаклунку звали Прю. Але вона була не одна на світі! Існувала її сестра-близнючка Гагра. Прю була доброю чаклункою, а близнючка – злою і нахабною відьмою.
Якось Поліна та Ілля вирішили влаштувати вечірку в печері чаклунки. Так вони й зробили. Друзі вдвох пішли навідати це місце. В цей час, коли діти йшли до печери, Гагра пробралася раніше в житло Прю й випхала її звідти.
Прю дуже любила дітей, а Гагра казала також, що любить, але ж насправді тільки для того, щоб колись забрати їх до своєї печери та зробити такими ж відьмами! Але слава Богу їй ще ні разу це не вдавалося.
Коли діти підійшли до печери, Прю, яка стояла біля дверей, попередила їх про небезпеку. Але друзі не повірили. Вони вважали, що Прю не хоче свята і веселощів у своїй оселі й одмовляє їх. Отже, Поліна зосталася надворі, а Ілля пішов у печеру. Всередині «смільчак» побачив привітну «бабусю», яка солоденьким голосочком промовила: «Дорогенький хлопчику, випий, будь-ласка цього зілля, ой тобто цього напою!» Воно дуже смачно пахло!!! І він взяв та випив його. Гагра тоді швидесенько взяла свою чарівну паличку і зачаклувала Іллю в мавпу.
Поліна та Прю довго чекали Іллю: годину, дві. А тоді їм набридло чекати. Дівчинка спочатку сама хотіла піти туди, та Прю її втримала, бо знала свою сестру більше, ніж хто-небудь. Удвох вони полізли на горище та відкрили люк – чорний вхід. Заглянули – та побачили справжню темінь, тобто нічого не побачили. Вся печера так чарівно пахла зіллям, і Поліну так мучила спрага, що вона ледь себе стримувала, щоб не побігти до того «напою». Прю згадала, що існують ще одні двері. Але ж ключі від них – в тайнику всередині печери, тобто в кишені її стародавнього халатика. Мусили йти по темряві, нічого перед собою не бачачи. Поліна йшла і думала «Чого це Прю така добра до мене?» Поки вона це думала, під її ногами хруснула паличка – трісь-трісь. Дівчинка завмерла, але, на щастя, Гагра цього не почула.
Повернемося до Іллі. Він сидів посеред печери долі і щось зосереджено шукав у своєму новому хутрі. Побачили це наші визволителі, аж серце у них стиснулось. Мерщій забігли вони туди, схопили Іллю-мавпу та глечик із зіллям і поки Гагра второпала щось, скоріше навтіки!
Та радіти було рано. Як Ілля з’явиться у такому вигляді до батьків, до школи? Що буде з його мрією стати боцманом, як його дядько Іван? Цього не можна було допустити.
Прю сіла міркувати, як допомогти дітям. Вона хоч і чаклунка, та значно молодша за свою сестру, до того ж не знала всіх її секретів. Нічого робити, треба порадитися із Совою. Цілу ніч вони міркували, готували суміші-протидії. Тільки під ранок отримали довгоочікуваний результат – укотре намастили Іллю-мавпу протизіллям і побачили перевтілення: спочатку відпав хвіст, потім очистилась шкіра, хлопчик випрямив спину і став схожим на того веселого Іллю, яким він був завжди! Ура!!!

Діана Яновець, м. Ковель, Волинська обл.

ЩО ТАКЕ ВОЛИНЬ

Чи знаєш ти, що таке Волинь?
Це прекрасна земля і неба синь,
Це сонце і зорі,
Це ріки прозорі,
Ліси густі, зелені,
Птахи співучі, веселі,
Запашна червона суниця,
Озима та яра пшениця.
А ще це батьківська хата,
Це наймиліші мама і тато.
Це твоя рідна мова
Й барвисте співуче слово.
Осінь золотава,
Весна кучерява,
Червоне літо,
Зима, тепло вдіта.
Це школа твоя і твій клас
Та все, що оточує нас.
І ти, школяр із Волині,
Гордись, що живеш в такій гарній країні.

КВІТОЧКА

Гарна квітка на вікні,
Сонце шле їй промінці,
Перший дощик поливає,
Тихо пісеньку співає:
«Ти рости, моя маленька,
Гарна, мила, червоненька,
Поливати не забуду
Й вірним твоїм другом буду».

НІЧ

Яскрава зірка в небі сяє,
В гаю вже соловей співає,
Цвіркун сюркоче на вікні,
Вже сплять дорослі і малі.
Дрімають ріки і гаї,
Поснули звірі й комарі.
Сон полонив усіх на світі,
Пташину колиха на вітті.
Жаби затихли у воді,
А вітерець заснув в гіллі.
До ранку всі відпочивають,
Про всі турботи забувають.

Анастасія Драгомирецька, 
учениця 3 класу Розквітівської ЗОШ, Березівського району, Одеської обл.

***
Якось захотілося й звірятам
лісову науку опанувати,
прийшли до розумниці Сови
та й стали прохати:
«Навчи нас читати, навчи рахувати,
ми хочемо дуже розумними стати!»
Сова посміхнулась і за хвилину
з книгою повернулась.
Лисичка і Зайчик уважно дивились,
а мале Ведмежатко на урок запізнилось.
Прибігло, за дошкою стало та й плаче,
що науки шкільної воно не побачить.
Сова його помітила і обернулась
й до Ведмежати поважно звернулась:
«Сідай-но за парту, якщо хочеш вчитись.
І більше не смій на уроки спізнитись».

Пісня «Дощик»

З неба зірка споглядає,
з неба дощик накрапає,
(то дивіться, діти, не змокайте
та в хатинки хутко забігайте) двічі

Та сідайте швидко на віконце
І чекайте, чи не вийде сонце,
(а дощик ллє і ллє
і проходу сонцю не дає) двічі

- Буду Землю поливати
й на подвір"я закликати
(дуже рідко я до вас приходжу
і надворі вас я не знаходжу) двічі

- Ти до нас узимку повернися
і в сніжинки обернися
(будем тішитися ми
й гратись надворі під час Зими) двічі

Миколка Пузенко, м. Львів

ІСТОРІЯ ПРО ІГОРЯ СІКОРСЬКОГО
За вікном вже весна. Радісно… Але я чомусь захворів : (  Тому не пішов до школи. Довго думав, чим би зайнятися у свій вільний час (знаєте, вчити математику і українську мене щось не дуже тягнуло). Почав ліпити з пластиліну різних фантастичних істот. Набридло… Хм, може почитати щось? До речі, читати я люблю. Навіть дуже. Мама й тато постійно хваляться перед усіма моїм бажанням прочитувати різні книги. Якби ви знали, який я в цей момент стаю гордий. А кому ж не сподобається, коли його хвалять? Але повернемося до моєї, повної книг, кімнати. Так… Про пригоди детектива Ниточки я вже читав, про малого вовчика також… А що це за книжка? Вау! Космічна енциклопедія. Я вже і забув, що маю її. Вирішив зіграти у гру. На якій сторінці відкриється, те і буду читати. Раз… два… три… О, Ігор Сікорський. Ви знаєте хто то такий? І я не знаю. Зараз будемо дізнаватись разом.
Виявляється, наш земляк, Ігор Сікорський, найвидатніший авіаконструктор світу. Тобто той, хто майстрував різні літальні машини. Мене пройняла гордість. Ти ба, такий собі дядько з вусами усміхається з фотографії, схожий на мого дідуся, а знає його цілий світ (виникла думка подзвонити дідусеві, тільки б не забути). Читаємо далі… Ще на студента Ігоря часто скаржились викладачі, бо той не мав часу вчитися. Всі його думки заполонили літальні апарати. Сидів собі хлопець і майстрував щось (так як ми з вами зараз ЛЕГО складаємо). І змайстрував – літаки, гелікоптери, він навіть створив перший у світі бомбардувальник(як-не-як жив Ігор Сікорський в час війни (1889-1972), а потім були винищувачі-перехоплювачі і штурмовики… І все це не просто іграшки, а справжнісінькі велетенські авіаційні машини.. Подорожувати наш сьогоднішній герой не те, щоб любив, а от життя змусило побувати і у Франції і в США. Так про українця-авіаконструктора дізнався світ. Навіть президенти Америки використовували гелікоптери Сікорського, як ВІП-транспорт. Тобто найкращий.
І чому я досі не знав про те, що був такий українець-авіаконструктор? Добре, що тепер ми з вами маємо ще один привід для гордості. Вже незабаром будемо мати їх більше, бо я планую розшукати ще багато цікавих особистостей. Домовились?

Юлія Дзубенко, 9,5 років, м. Київ

***
Така мила і красива
Пора розквіту весна!
З кожним днем усе частіше
Сонце світить до вікна.

Вже в кімнаті не всидіти –
Дощ квітневий ллє з небес.
Як же можно не любити
Це найкраще із чудес!!!

Катерина Прус, м. Київ

Засмічують ріки,
Рубають ліси,
Вбивають тварин,
Що були нам близькі.

А як же так можна,
Скажіть мені, люди,
Невже ви не знаєте
Що тоді буде?

Ви світ цей загубите
Раз і назавжди...

Огляньтеся, люди,
Та схаменіться!
Ще поки не пізно
За розум візьміться!

БАТЬКІВЩИНА

Я люблю свою Батьківщину,
Батьківщина - моя Україна.
В Україні калини багато
Україна - для кожного свято,
Україна - це пісня квітуча,
Це сади і широкі поля.
Я ніколи не кину свою
Батьківщину,
Бо для мене це рідна
земля.
В Україні калини багато,
Україна для кожного свято...

***
Сідає сонце у блідій пітьмі,
Пускає промені рожевими кіньми.
Неквапло ніч лягає на село,
Його сріблястим снігом замело.
А сніг блищить у променях прощальних
Та дивиться на сонце він благально.

***
Вже пожовтіли
Дерев крони,
I золотіють,
Як корони.
Земля укрилась
Килимом барвистим,
А килим той
Був сплетений із листя.
Заснула річка чистовода
І заколихана природа
Осіннім шумом трав і листя,
Прощальним клином журавлів.
З’явивсь останній промінь
І погас.
Пішло яскраве сонечко
Від нас.
Ліниво перешіптується листя...
А ось і ніч у зорянім намисті.
Замовк пташиний спів...
І сон прийшов так тихо, як умів.
Природа навкруги поснула
І навіть ніч у сон пірнула.


ВЕСНА

Весна, весна,
прийшла весна.
Он лелека пролітає
І курличе в небі.
Он і сонечко вже гріє
і травичка зеленіє.
2007 р.

ЦИБУЛЯ

Раз – цибуля вийшла з хати,
Хто їй стрівся – мусив чхати.
Стрілась цибулині птичка –
птичка, птичка невеличка
Та веселою була, потім -
чхати почала...
2007 р.

ОСІНЬ

- Ой квіточка барвиста, чому засумувала?
- Бо сонечко десь зникло, бо хмарка затуляла,
та й травичка он жовтіє, листя падає з дерев
та із неба дощик лине, відлетів вже журавель.
2007 р.

ОЙ У БАБИ НА ГОРОДІ

Ой у саду, у садочку
Зозуля кувала.
А я маленька Катрусенька
Картоплю копала.
Викопала картоплину –
Спина заболіла:
Хай би тобі моя баба
Картопля згоріла!
Краще б я була на морі
І там спинку гріла,
Ніж у баби на городі
Я її втомила!
Краще б швидше вже
До школи, науку здобути,
Ніж у баби на городі
Спину свою гнути!
2008 р.

НЕБИЛИЦІ

Підготували учні 3-Б класу
ЗНЗ№7 м. Мелітополя
Запорізької області
Вчитель: Забавляєва Тетяна Анатоліївна

Ликова Анастасія
***
Наступив вже вечір,
Півник гав-гав-гав!
А курчатко в мисці миє кошенят.
Черв’яка спіймав черв’як,
З’їв його недавно,
Після того черв’яка
Випав сніг у травні!

Морозов Сергій
***

Кішки гавкали й кричали,
А собаки всі нявчали,
Кури в небо полетіли,
А пташки на море сіли.

Чернишова Марія
***
Сидів журавлик на суку
І закричав: «КУ-КУ-РІ-КУ!!!»
До нього підійшла коза
Та полетіла в небеса.

Донська Емма
***
У одній хазяйки вдома
Курка хату береже,
Пес несе хазяйці яйця,
Молоко приносить кіт,
І корову звати Мурка,
Тільки «Няв» говорить!

Мазурова Ірина
***
Котик рано вранці встав,
Півник молоко смоктав,
Зайчик гавкав без зупинки,
А ведмідь наївся шинки,
А суничка й полуничка
Разом бігли до кринички,
Ох і довга казка ця,
Бо немає в ній кінця.

Посмєтна Дар’я
***
Риба полетіла в небо,
Пташка попливла,
Кобила замукала,
Корова заржала,
Собака замукав,
А котик наш захрюкав,
Порося загавкало,
Каченя забекало,
Курочка заквакала,
Жаба заквоктала.

Шкіндер Юлія
***
Взимку розквітають квіти,
Зайці виють на луку,
Літаки пливуть по річці,
Вівці квакають в ставку.
***
По деревах золотисті
зріють хлібні колоски,
А лелеки мчать по полю,
гучно дзвонять чобітки.

Артеменко Анатолій
***
Океани спорожніли,
А акули всі померли,
В Африці похолодало,
В Антарктиді стало тепло.
Гори стали іще вище,
На екватор падав сніг.