Як я і обіцяв Алісі, я взяв її з собою на Марс, коли полетів туди на конференцію. Долетіли ми майже без пригод. Я не дуже добре переношу невагомість і тому намагався не вставати з крісла. Але моя донька увесь час пурхала по кораблю, і одного разу мені довелося знімати її зі стелі рубки управління, бо вона хотіла натиснути на червону кнопку, а саме: на кнопку екстреного гальмування. Та пілоти на неї не дуже гнівалися.

На Марсі ми оглянули місто, з’їздили з туристами в пустелю й побували у Великих печерах. Але після цього в мене не було часу піклуватися про Алісу, і я віддав її на тиждень до інтернату. На Марсі працює багато наших фахівців, і марсіани допомогли нам побудувати величезний купол дитячого містечка. У містечку добре – там ростуть справжні земні дерева. Іноді діти їздять на екскурсії. Тоді вони одягають маленькі скафандри і виходять вервечкою на вулицю.

Тетяна Петрівна – так звати виховательку – сказала, що я можу не турбуватися. Аліса теж сказала, щоб я не турбувався. І ми попрощалися з нею на тиждень. А на третій день Аліса зникла.

Це була просто унікальна подія. За всю історію інтернату ніхто з нього не зникав і навіть не губився більш ніж на десять хвилин. На Марсі в місті загубитися неможливо. А тим паче земній дитині, одягненій у скафандр. Перший-ліпший марсіанин приведе її назад. А роботи? А Служба безпеки? Ні, загубитися на Марсі неможливо. Однак Аліса загубилася.

Її не було вже близько двох годин, коли мене викликали із конференції і на марсіанському всюдиході-стрибуні привезли до інтернату. Вигляд у мене був, напевно, розгублений, бо коли я з’явився під куполом, усі, хто зібрався там, співчутливо принишкли.

А кого там тільки не було! Усі викладачі й роботи інтернату, десять марсіан у скафандрах (їм доводиться одягати скафандри, коли вони входять під купол, у земне повітря), зорельотчики, начальник рятувальників Назарян, археологи...

Виявляється, телестанція міста вже годину, як через кожні три хвилини передавала повідомлення про те, що зникла дівчинка із Землі. Усі відеофони Марса горіли тривожними сигналами. У марсіанських школах припинили заняття, і школярі, розділившись на групи, обшукували місто й околиці.

Зникнення Аліси помітили, щойно її група повернулася із прогулянки. Відтоді минуло дві години. А кисню у її скафандрі – на три години.

Я, знаючи свою доньку, запитав, чи оглянули закутки в самому інтернаті та поблизу нього. Раптом вона знайшла марсіанського богомола і спостерігає за ним?..

Мені відповіли, що підвалів у місті немає, а всі закутки вже обстежені школярами й студентами марсіанського університету, які ці місця знають як свої п’ять пальців. Я розгнівався на Алісу. Ну звісно, зараз вона із безневинним виглядом вийде із-за рогу. А її ж поведінка накоїла в місті більше лиха, ніж піщана бура. Усі марсіани й усі земляни, що живуть у місті, облишили свої справи, поставлено на ноги всю рятувальну службу. До того ж я неабияк занепокоївся. Я відчував, що ця її пригода ні до чого доброго не приведе.

Увесь час надходили повідомлення від пошукових партій.

„Школярі другої марсіанської прогімназії оглянули стадіон. Аліси немає“. „Фабрика марсіанських солодощів повідомляє, що дитини на її території не виявлено“.

„Може, вона й справді примудрилася вибратися в пустелю? – думав я. – У місті її б уже знайшли. Але пустеля... Марсіанські пустелі ще до пуття не вивчені, і там можна загубитися так, що тебе й через десять років не знайдуть. Але ж найближчі райони пустелі вже обстежили на стрибунах-всюдиходах...“

– Знайшли! – вигукнув раптом марсіанин у синьому хітоні, дивлячись у кишеньковий телевізор.